ЮСТ УКРАЇНА

english version
русская версия
карта сайту
зворотний зв'язок
ПРО ФІРМУ ПОСЛУГИ ПАРТНЕРИ ЮРИСТИ КЛІЄНТИ НОВИНИ ПУБЛІКАЦІЇ ВАКАНСІЇ
Заснована у 2006 році

Україна, 01004, Київ
вул. Червоноармiйська, 9/2, офiс 7
тел.: + 38 (044) 289 3148
факс: + 38 (044) 492 0504

 
Публікації
Як судитися за межі...

У судовій практиці спори сусідів із приводу меж земельної ділянки зустрічаються досить часто. Суди неохоче вирішують такі спори, а результат - судове рішення саму проблему не вирішує, а навпаки її створює. Зазначене, як правило, пов'язане з недосконалістю земельного законодавства, свавіллям органів місцевої влади, а також рядом інших причин, таких як неефективна робота земельних органів.

Як відомо, у відповідності зі статтею 116 Земельного кодексу України, громадяни і юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органа виконавчої влади з питань земельних ресурсів у межах їхніх повноважень. Придбання права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безкоштовна передача земельних ділянок у власність громадян здійснюється у випадках: а) приватизації земельних ділянок, що перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок у результаті приватизації державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної й комунальної власності в межах норм безкоштовної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безкоштовно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, здійснюється один раз по кожному виду використання.

Статтею 121 Земельного кодексу України визначено, що громадяни України мають право на безкоштовну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будинків і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектарів, у селищах - не більше 0,15 гектарів, у містах - не більше 0,10 гектарів.

Відповідно до статті 125 Земельного кодексу України, право власності і право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її власником або користувачем документа, що засвідчує право власності або право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Однак буває так, що спори між громадянами із приводу меж земельної ділянки, а також із приводу користування суміжними земельними ділянками виникають до приватизації земельних ділянок у процесі виготовлення землевпорядної документації, до одержання правовстановлюючих документів на землю. Спори, найчастіше, пов'язані з тим, що громадяни не дотримуються правил добросусідства, знищують раніше встановлені межові знаки, самовільно зводять будови на чужих ділянках.

У відповідності зі статтею 158 Земельного кодексу України, земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори в межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, та дотримання громадянами правил добросусідства.

Пленумом Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року за N 7 була затверджена Постанова «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ». Пункт 4 зазначеної постанови вказав судам у відповідності ст. 158 ЗК розглядати справи за позовами щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні громадян-заявників, які не погоджуються з рішенням органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Зазначені спори підлягають розгляду місцевими судами незалежно від того, розглядалися вони попередньо органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи ні. Рішення цих органів щодо таких спорів не може бути підставою для відмови у прийнятті позовної заяви або для закриття провадження по справі.

Відповідно до пункту 7 Постанови, судам вказано на те, що підвідомчі їм спори, пов'язані із земельними відносинами, розглядаються у позовному провадженні. За заявою сторони, що не погоджується з рішенням органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади щодо земельного спору, суд перевіряє правильність цього рішення та вирішує спір по суті.

Різні судові органи по-різному розуміють, що означає фраза «вирішення спору по суті». Чи означає це перегляд рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування і винесення свого рішення із цього приводу або лише перевірку такого рішення на відповідність чинному законодавству, і відповідно залишення його в чинності або скасування? Ні законодавство, ні Пленум Верховного суду України, відповідей не дає, що спричиняє своєрідне застосування судами земельного законодавства.

Із зазначеною проблемою юристи нашої компанії зіштовхнулися на практиці. Фізичній особі (громадянин К.) на праві власності належить житловий будинок. Для обслуговування житлового будинку і присадибної ділянки К. була виділена земельна ділянка, виданий державний акт про право приватної власності на землю. По незрозумілих причинах при підготовці землевпорядної документації, що передує видачі державного акту, була допущена помилка щодо фіксації місця розташування будинку щодо меж земельної ділянки. При визначенні меж земельної ділянки в натурі на місцевості виявилося, що одна із меж проходила прямо через середину житлового будинку. У судовому порядку такий акт був визнаний недійсним.

Інша фізична особа (громадянин Б.) - власник сусіднього будинку, що також не має державного акту про право власності на землю, звів у безпосередній близькості від будинку громадянина К. (менш 1 метра) господарські будівлі - сараї, вбиральню, літню кухню, навіси, підвал, вигрібну яму. Дозвіл на зведення зазначених господарських будівель громадянин Б. не одержував, при їхньому будівництві будівельних норм не дотримувався, більше того, звів такі будівлі на земельній ділянці, що можливо йому не належить, оскільки правовстановлюючих документів на землю в нього немає. Внаслідок експлуатації незаконних будівель стіна будинку громадянина К. сиріє й руйнується.

З метою встановлення меж суміжних земельних ділянок і одержання державного акту на землю, громадянин К. ще в 2002 році звернувся до відповідних земельних органів та органів місцевої влади. При цьому, зазначені органи, визнали свою помилку при складанні землевпорядної документації, проте відмовлялися приймати будь-яке рішення по суті справи, видавати нові правовстановлюючі документи, посилаючись на наявність протиріч щодо меж земельних ділянок між домовласниками К. і Б., які не можливо розв’язати. Тільки в 2006 році на підставі рішення суду, місцева рада зважилася на встановлення меж між домоволодіннями та прийняла із цього приводу рішення.

Пунктом 3.25 Державних будівельних норм 360-92 закріплено, що для догляду за будинками та для здійснення їхнього поточного ремонту, відстань до межі сусідньої ділянки від найбільш виступаючої конструкції стіни потрібно приймати не менше 1,0 м. При цьому, повинно бути забезпечене дотримання необхідних інженерно-технічних заходів, які будуть запобігати стіканню атмосферних опадів з дахів та карнизів будинків на територію суміжних ділянок. Не дивлячись на зазначену норму, місцевою радою було винесене рішення, відповідно до якого між суміжними земельними ділянками була встановлена межа, що проходила на відстані 30 сантиметрів від житлового будинку громадянина К. Таке рішення рада мотивувала тим, що межа пройшла рівно посередині між будинком громадянина К. і незаконними будівлями громадянина Б. Зазначене рішення було оскаржено до суду, при цьому, громадянин К. просив скасувати незаконне рішення та ухвалити нове судове, яким установити межі між суміжними ділянками відповідно до діючого законодавства. Суд, у свою чергу, рішення місцевих органів влади незаконним визнав та скасував, але межі не встановив, тому що, на думку суду, встановлення меж між ділянками відноситься до виняткової компетенції органів місцевої влади, у зв'язку із чим, судовим рішенням на місцеву раду було покладене зобов'язання встановити межі суміжних ділянок. Виконуючи рішення суду, місцева рада встановила межі земельної ділянки – аналогічно попередньому незаконному та скасованому рішенню. Не складно припустити подальшу долю зазначеного рішення, воно знову було скасоване як незаконне і на місцеву раду знову було покладене зобов'язання встановити межі, які знову ж таки були встановлені незаконно. Викладені висновки в рішенні суду про те, що суд самостійно не може встановлювати межі ділянок були оскаржені у вищій інстанції, однак рішення суду було залишене в силі. Громадянин К., незважаючи на позитивні рішення судів залишається зі своїм незахищеним правом, без правовстановлюючих документів на землю, з будинком, що руйнується, та який не можливо обслуговувати через неможливість до нього підійти (все ж таки 30 см. відстань для обслуговування будинку досить мала).

Таким чином, величезна кількість часу й коштів, витрачених громадянином К. не привели до будь-якого результату, оскільки внаслідок відсутності чіткого механізму захисту громадянами своїх прав на землю, суди можуть собі дозволити не брати на себе відповідальність за прийняття рішень про встановлення меж земельних ділянок, а місцеві органи влади можуть безкарно та нескінченно довго приймати незаконні рішення. Про те, що за невиконання судового рішення колегіальний орган відповідальності не несе громадянин К. також здогадувався. Апеляційним судом при розгляді адміністративного спору було відмовлено в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконної бездіяльності місцевої ради, яка ухилялася від вирішення земельного спору між К. і Б. більш ніж 5 років. Мотив такого рішення суд пояснив дуже просто: не можна сказати, що вони зовсім нічого не робили, а раз так, значить не їхня провина, що 5 років їм не вистачило, щоб виконати свої безпосередні функції. І це при діючій редакції статті 1173 ЦК України, що говорить про відповідальність органів місцевого самоврядування за свої незаконні дії, рішення та бездіяльності.

На нашу думку, і в даний момент існують всі законні підстави для розгляду судом справи «по суті», а саме встановлення меж суміжних ділянок громадянина К. і громадянина Б. Такі повноваження надані суду і ст. 158 Земельного кодексу України, і п. 4 постанови Пленуму. Однак, для виключення ситуацій, при яких судові органи відмовляються приймати відповідні рішення, у діюче земельне законодавство повинні бути внесені зміни - повноваження судів у сфері земельних правовідносин повинні бути деталізовані й конкретизовані.

За час судових процесів та прийняття місцевою радою незаконних рішень, стіна житлового будинку громадянина К. руйнується від вологи. Це відбувається тому, що в безпосередній близькості від будинку розташовані незаконні будівлі громадянина Б., експлуатація яких поза санітарними, будівельними й іншими нормами, наносить матеріальні збитки громадянинові К., його власності. Спроби в судовому порядку захистити право власності шляхом покладення на відповідача зобов'язання знести незаконні будівлі не увінчалися успіхом. Судом було відмовлено в задоволенні позову, оскільки, на думку суду, до встановлення меж земельних ділянок даний спір вирішити неможливо.

Незважаючи на те, що такі висновки порушують ст. 41 Конституції України, положення про власність Цивільного кодексу України, при оскарженні рішення до вищестоящого суду, воно скасовано не було. Неймовірно, але факт!

Із зазначеної парадоксальної ситуації можна зробити тільки один висновок: система захисту прав власності в Україні далека від досконалості. Практика вирішення земельних спорів та існуючі механізми захисту порушених прав не відновлюють прав і законних інтересів громадян. Відсутність ефективних механізмів захисту приводить до хаосу. А нам потрібний порядок!

Уступка корпоративних прав та цесія

Зустрічаючись із розробкою договорів відчуження (уступки) корпоративних прав, і замислюючись про правову природу таких угод, наші юристи вирішили співставити цесію та уступку корпоративних прав, як юридичні інструменти, в основу яких покладені загальні слова «уступка прав». Нагадаємо, законодавцем поняття «уступки корпоративних прав» запроваджено у ст. 53 Закону України «Про господарські товариства», відповідно до якої учасник ТОВ має право продати або іншим способом поступитися часткою в статутному капіталі одному або декільком учасникам цього товариства.

Спробуємо розібратися, чи є «уступка частки в статутному капіталі» (тобто уступка корпоративних прав) видом уступки права вимоги (цесією).

У відповідності зі ст. 509 ЦК України під зобов'язанням розуміється правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити кошти тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передачі ним своїх прав іншій особі на підставі угоди (уступки права вимоги). 

Законодавець згадує про можливість використання уступки права вимоги в окремих зобов'язаннях. Так, право вимоги може бути предметом купівлі-продажу (ст. 656 ч. 3 ЦК України), міни (ст. 715 ч. 1 ЦК України), дарування (ст. 718 ч. 2 ЦК України), ренти (ст. 731 ч. 1 ЦК України), лізингу (ст. ст. 806, 807 ЦК України), а вимога, що випливає із грошових зобов'язань, тобто грошова вимога, також предметом факторингу (ст.1077 ч. 1 ЦК України). Крім того, згідно ст. 197 ч. 4 ЦК України права, засвідчені іменним цінним папером, передаються в порядку, встановленому для уступки права вимоги (цесії). При цьому, особа, що передає права за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги та не відповідає за її невиконання.

Таким чином, цесія є винятково правовим інститутом зобов'язального права і виникає завжди на підставі певного зобов'язання.

Під корпоративними правами у відповідності зі ст. 167 Господарського кодексу України, слід розуміти права особи, частка якої визначається в статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають у себе право на участь цієї особи в управлінні господарською діяльністю організації, одержання певної частини прибутку (дивідендів) даної організації та активів у випадку ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші права, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами слід розуміти відносини, що виникають, змінюються та припиняються стосовно корпоративних прав.

Чинним законодавством не передбачено вичерпного переліку корпоративних прав, але з урахуванням положень ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 88 Господарського кодексу України, крім вищевказаних прав, до складу корпоративних прав входять також право на інформацію про діяльність товариства, право на вихід з нього у встановленому порядку, а також право на відчуження своєї частки в статутному капіталі.

Незважаючи на те, що корпоративні правовідносини є цивільними відносинами, і їм притаманний, у тому числі, майновий характер, їх не можна вважати зобов'язальними відносинами. Розмежування між корпоративними та зобов'язальними правами варто провести по сфері їх виникнення - сфері управління товариством.

Якщо відносини між учасником і товариством із приводу внесення ним своєї частки до статутного капіталу товариства або із приводу передачі учаснику частини майна товариства після його ліквідації ще можна називати зобов'язальними, то саме у зв'язку із здійсненням учасниками управлінських функцій виникають власне корпоративні відносини.

При цьому, ознакою власне корпоративних прав є взаємозв'язок та взаємозалежність суб'єктів відносин - у процесі управління товариством учасники виражають його волю за допомогою прийняття рішень на загальних зборах, але при цьому й саме товариство впливає на учасників, зобов'язуючи підкорятися його волі, вираженій в рішенні загальних зборів. З такого взаємозв'язку й взаємозалежності випливає можливість збігу інтересів суб'єктів зазначених відносин - товариства і учасників, що проявляється в можливості переходу прав та поширення обов'язків одних суб'єктів на інших.

Особливість властива й судовому захисту корпоративного права учасників на участь у загальних зборах - суд може залишити без захисту порушене право, а товариство, що допустило порушення, може не понести відповідальності. Це можливо, якщо голосування учасника на загальних зборах не могло вплинути на результати голосування, допущені порушення не є істотними, і рішення не спричинило заподіяння збитків учасникові.

Зазначені особливості правовідносин у сфері управління товариством не властиві зобов'язанням. Тому розглянуті відносини є за своєю юридичною природою не зобов'язальними, а корпоративними.

Корпоративні права не є простою сукупністю прав, а являють собою комплекс прав зобов'язального та власне корпоративного характеру, які виникають у особи на підставі її участі в статутному капіталі, і при цьому не можуть по роздільності передаватися власником частки у власність іншим особам. Іншими словами, учасник товариства не може передати своє право на одержання прибутку (дивідендів) від діяльності товариства або ж на участь в управлінні ним без відчуження частки в статутному капіталі.

Крім того, що на відміну від цесії уступка корпоративних прав не є інститутом тільки зобов'язального права, в них ще є й такі відмінності:

-          цесія неможлива в зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора. Можливість передачі корпоративних прав від власника іншим особам не обмежена особою власника;

-          при цесії переходять тільки права вимоги, але не які-небудь обов'язки. У випадку уступки корпоративних прав, їхній новий власник стає учасником товариства з усіма правами та обов'язками учасників відповідно до законодавства і статуту товариства;

-          при цесії передаються тільки права кредитора по певному конкретному зобов'язанню. Знову ж, як відзначалося вище, новий учасник товариства володіє рівними правами з іншими учасниками;

-          для цесії не має значення статус нового кредитора. Відчуження ж корпоративних прав від учасника іншим особам може бути або взагалі заборонено статутом або вимагає проходження спеціальної процедури одержання відмови від цих прав з боку інших учасників товариства, але не самого товариства.

Що ще показово, законодавець у ст. 656 ЦК України роздільно вказав аспекти правового регулювання купівлі-продажу майнових прав (ч. 2), до яких можна віднести корпоративні права, і купівлі-продажу прав вимоги (ч. 3).

Таким чином, уступка корпоративних прав не є видом уступки права вимоги (цесії). Не дивлячись на теоретичність підходу, результати даного дослідження лежать винятково в практичній площині - у конструкції договору відчуження (уступки) корпоративного права.




повернутися до списку