В своїй практиці Юридична фірма «ЮСТ Україна» виявила неоднозначність правового регулювання в Україні питань оскарження судових рішень щодо затримання та взяття під варту осіб, що підлягають екстрадиції. Складність ситуації полягає в тому, що особи, затримані та взяті під варту для майбутньої екстрадиції, не можуть оскаржити судове рішення щодо їхнього затримання та взяття під варту в касаційному порядку. На нашу думку, це суперечить діючим в Україні міжнародним угодам та порушує права і свободи осіб, що підлягають екстрадиції.

Питання екстрадиції та затримання осіб в Україні регулюються Конституцією України, Кримінально-процесуальним кодексом України, Європейською конвенцією про видачу правопорушників від 13.12.1957 року, цілою низкою інших міжнародних договорів, Законом України «Про прокуратуру», крім того, деякі роз'яснення містяться в Постанові Пленуму Верховного Суду України №16 від 8 жовтня 2004 року «Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією».

Згідно п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 року N 16: розгляд судами подання щодо затримання особи або її тимчасового арешту здійснюється за правилами, встановленими ст. 165-2  КПК України.

Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 25 квітня 2003 року «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства», зазначено, що оскарження в касаційному порядку постанов апеляційного суду щодо постанов місцевих судів, ухвалених відповідно до ст. 165-2 КПК, законом не передбачено.

Дозволю собі висловити думку про те, що висновки Верховного Суду України суперечать п.8 ч.3 ст. 129 Конституції України. Основними принципами судочинства є, зокрема, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Згідно ч. 3 ст. 8 Конституції України: норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Постанова Пленуму Верховного суду України N 9 від 1 листопада 1996 року  «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» декларує, що Конституція України (ст. 8) має вищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Отже, суди при розгляді конкретних справ повинні оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію, як акт прямої дії. Судові рішення повинні ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, що не суперечить їй.

На нашу думку, виходячи з системного аналізу норм п.8 ч.3 ст. 129 Конституції України, а також норм кримінально-процесуального закону, можна зробити висновок про те, що особа в будь-якому випадку має право подати апеляційну або касаційну скаргу, якщо законом прямо не передбачено, що дане рішення не підлягає апеляційному та/або касаційному оскарженню. При цьому, відсутність в законі вказівки на можливість касаційного оскарження того або іншого рішення, не є підставою для відмови в розгляді касаційної скарги, в цьому випадку громадянам гарантується право касаційного звернення безпосередньо на підставі Конституції України (ст. 8 Конституції України), а Верховний Суд, розглядаючи касаційну скаргу, повинен керуватися Конституцією, як актом прямої дії.

У мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року в справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України зазначено: правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, якщо воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення в правах.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Згідно п.п. а) п. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права: кожна Держава, що бере участь в цьому Пакті, зобов'язується забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо ці порушення були вчинені особами, які діяли як офіційні особи.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод встановлює: кожний, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективні засоби юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було допущено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Згідно ч.4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод: кожний, хто позбавлений волі внаслідок арешту або утримання під вартою має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання та приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

Приймаючи до уваги вищевикладене, можна зробити висновок про те, що відмова Верховного суду України прийняти касаційну скаргу при оскарженні особою, затриманою для екстрадиції за мотивами відсутності в законодавстві права на касаційне оскарження постанови апеляційного суду є незаконною.

З новин ми все частіше довідуємось про те, що, реалізуючи свої міжнародні зобов'язання, держава Україна затримує та піддає екстрадиції осіб за запитами правоохоронних органів інших держав. Гарантії дотримання прав цих осіб, оцінка законності затримання, а також всебічна судова перевірка судами наявності передбачених міжнародними договорами підстав для екстрадиції таких осіб, є показником рівня правопорядку в Україні і її зацікавленості в дотриманні основних прав і свобод людини. На жаль, дуже часто перевірка обставин затримання та наявності підстав для екстрадиції осіб за запитами іноземних правоохоронних органів в Україні відбувається дуже формально.

Доказом тому є наша практика. Затриманих осіб, не дивлячись на їх клопотання, не доставили в засідання апеляційного суду, що сталогрубим порушенням права на захист. Апеляційний суд і суд першої інстанції проігнорували відсутність вимоги щодо видачі затриманих осіб, наданої правоохоронними органами заінтересованої держави та відповідні вимоги міжнародних договорів. Суди також проігнорували доводи захисту  про те, що вказані особи вчинили злочин, за який в Україні не передбачена відповідальність у вигляді позбавлення волі.

Не дивлячись на наявність вказаних істотних порушень, Верховний Суд України відмовив в розгляді касаційної скарги затриманих осіб, оскільки, на думку ВСУ, подібні судові рішення не підлягають оскарженню в касаційному порядку.

На жаль, рішення про екстрадицію осіб також приймається в Україні не судом, а Генеральною прокуратурою. Зазначена обставина, на наш погляд, також є порушенням прав і основних свобод людини. За логікою речей, будь-які дії, що обмежують гарантовані конституцією та міжнародними договорами права людини, в Україні повинні бути санкціоновані судом. Безумовно, екстрадиція, як така, обмежує особу в реалізації своїх прав на свободу пересування, вибору місця проживання і т.ін. Чому ж процедура екстрадиції включає суд тільки на стадії надання санкції на затримання, а саме рішення про екстрадицію приймається вже без участі суду?

Висновок про те, що рівень захисту прав в Україні є досить далеким від ідеалу, можна зробити, виходячи з маси інших прикладів. В той же час існуючий порядок застосування міжнародних договорів та захисту прав осіб, що підлягають екстрадиції повною мірою демонструють незрілість нашої правової системи міжнародній спільноті.